Як змінився цільовий напрям війни Росії від безпеки до територіальної експансії

Коли Росія розпочала військові операції проти України, офіційна риторика зосереджувалася на одній проблемі: запобігання просуванню НАТО до кордонів країни. Заявлена мета була оборонною — зупинити західний альянс від розміщення озброєння та військової інфраструктури на порозі Росії, де крилаті ракети могли б за кілька хвилин досягти Москви. Це формулювання резонувало як всередині країни, так і на міжнародній арені, малюючи конфлікт як відчайдушний захист країни, загнаної в кут.

Проте з часом, коли місяці конфлікту минули, основна мета війни зазнала кардинальних змін. Те, що починалося як нібито самозахист, поступово перетворилося на щось набагато амбіційніше: систематичне захоплення та консолідація територій. Свідченням цього зсуву є не риторика, а конкретні військові операції по всій Східній Україні.

Від оборонної риторики до експансіоністської реальності

Поворотний момент настав, коли початкова стратегія блицкригу Росії зазнала краху. Початковий план був точним і швидким — елітні парашутні десанти захоплять аеропорт у Києві, за ними піде наземна армія, і столиця впаде за сімдесят-два години, що дозволить замінити уряд. Однак витоки розвідки та український опір зруйнували цю схему. Президент Зеленський відмовився евакуюватися, оточені російські штурмові підрозділи опинилися в оточенні, а колони бронетехніки перетворилися на мішені на трасах.

Оскільки швидка перемога стала неможливою, Росія повернулася на схід. Ця переорієнтація стала вирішальною у зміні характеру війни. Вже не прагнучи швидкої зміни режиму, Москва тепер переслідує іншу ціль — постійний контроль над східним серцем України.

Географія амбіцій

Чотири східні регіони стали справжньою здобиччю: Донецьк, Луганськ, Запорізька та Херсонська області. Разом вони охоплюють майже 100 000 квадратних кілометрів — достатньо великих, щоб кардинально змінити баланс сил у регіоні. Ці території контролюють найважливішу ядерну установку Європи та основні зернові зони України. Захоплення їх означає контроль над енергетикою та продовольством у всьому континенті. Такі ставки значно перевищують будь-які оборонні розрахунки.

Методи Росії в цих регіонах слідували прозорому сценарію: мобілізувати місцеві збройні формування, проводити референдуми, легалізувати анексію вдома та проголосити ці землі постійно російськими. Колишній прем’єр Степанов прямо назвав їх «історично російськими територіями» без наміру повернення. Ця мова відкриває справжню мету — не тимчасова окупація, а постійне включення.

Вартість територіальних амбіцій

Битва за Бахмут ілюструє, наскільки далеко ця мета відійшла від оборонної необхідності. Це стратегічно маргінальне місто стало дев’ятимісячним кошмаром виснаження. За даними, українські втрати сягнули 170 000, російські — понад 100 000. Для міста з мінімальним стратегічним значенням такі цифри втрат суперечать раціональному оборонному плануванню. Вони мають сенс лише у рамках експансіоністської стратегії, де кожен кілометр захопленої території виправдовує будь-яку ціну.

Консолідація через інфраструктуру

Будівництво Росією тисячометрової оборонної лінії підтверджує цю інтерпретацію. Використовуючи протитанкові перешкоди «Зуб дракона», мінні поля та глибокі укріплення, Москва створює не тимчасовий бар’єр, а постійний кордон. Навіть коли американська військова допомога тимчасово зупинила просування, Росія збільшила, а не зменшила свою військову присутність, зміцнюючи ці оборони. Такі дії однозначно свідчать про намір: ці захоплені території залишаться російськими назавжди.

Розуміння траєкторії

Еволюція війни від заявлених безпекових мотивів до територіальної експансії відображає ширший геополітичний розрахунок. Спочатку Росія могла виправдати військові дії через тривогу щодо НАТО — легітимний безпековий аргумент, що резонував на міжнародному рівні. Але коли на полі бою з’явилися можливості, цінний приз — величезна територія — явно перевищив первісну оборонну логіку.

Розширення НАТО на схід після Холодної війни безперечно мотивувало початкове втручання Росії. Однак, як тільки військові операції починаються, наміри набирають власної динаміки. Розрив між захистом національної безпеки та анексією десятої частини території сусідньої країни — це не продовження початкової мети, а її кардинальна відмінність.